Кирило завжди заздрив парочці колишніх однокласників. Олекса і Микита поїхали до столиці в різний час. Олекса вступив після школи до вишу, а Микита відучився в рідному місті і потім поїхав підкорювати столицю. Обидва періодично приїжджали на малу батьківщину, смітячи грошима в шинках і допомагаючи стареньким батькам.
“А чим я гірше?” – думав Кирило, та й мамці допомога не завадить. Знайти в рідному місті роботу сисадміном було не просто. Ось і вирішив хлопець рвонути в столицю, щоб заробити і спробувати краще влаштувати в житті. З’їздив на кілька співбесід, і отримав нарешті заповітну пропозицію про роботу. Взяв із собою накопичені гроші і сів на потяг.
Нові колеги зустріли майже привітно, хлопці були в основному його віку. З деякими Кирило навіть здружився, і іноді всі разом вони вечорами зависали де-небудь в барі. На знімання кімнати у хлопця йшло кілька тисяч, ну а як же, жити то хотілося поруч з роботою. А робота була не де-небудь, а в одному з офісів міжнародної компанії. Ось де простір для селфі, щоби викладати потім своє столичне життя в соцмережах на заздрість провінційним знайомим.
Зарплата була набагато більшою, аніж у рідному місті. Начебто і багато залишалося після оплати оренди помешкання, а все кудись випаровувалося. Кава кожен день вранці по дорозі на роботу, подумаєш всього-то стаканчик. Бізнес-ланч, таксі, та й одягнутися не заважає, а то як “біла ворона” виглядає. Коли вийшов новий “Айфон”, довелося брати його в кредит, а то хлопці на роботі засміють. У всьому хотілося відповідати столичному рівню життя. Потім і картку кредитну оформив, щоб завжди гроші були.
Раз на тиждень Кирило дзвонив мамі додому, вони довго розмовляли. Але розмова завжди закінчувалася однаково. Мама зітхала і говорила: “Кирило, ти б повернувся чи що? Адже правду кажуть, що де народився, там і згодився”. Кирилу було дуже соромно перед матір’ю, адже обіцяв допомагати, розписував золоті гори, які чекають його в столиці. Але за фактом грошей, щоб відправити мамі, зовсім не залишалося.
Промаявшись півроку і набравши три кредити, Кирило здався. Зібрав речі і повернувся додому. Мама зраділа поверненню сина, вислухала його історію і схопилася за серце при звістці про кредити. “Нічого, синку! Разом віддамо. Але тобі працювати треба кудись піти. Ось дядько Вітя давно обіцяв тебе на завод прилаштувати, а ти все не погоджувався. Може передумаєш і підеш?”.
Кирило був згоден зараз на будь-яку роботу. Так і пропрацював він потім кілька років на заводі, а колеги, знаючи про невдалу спробу хлопця влаштуватися в столиці, все посміювалися над його улюбленою приказкою: «Де народився, там і згодився».
