Вона прийшла в гості до хлопчика, та так і залишилася жити в новій родині – до заміжжя.
Осінній вечір за вікном згущує фарби. У квартирі Галини Андріївни тепло і затишно. Лише шелест перевертаємих фотографій в альбомі порушує тишу.
– А це Антошка в перший клас пішов.
Світловолосий хлопчисько з букетом гладіолусів довірливо посміхається в об’єктив. Інший альбом – весільний. До чого ж схожі один на одного закохані.
Галина Андріївна розглядає разом зі мною фотографії, коментує кожну. Однак на прохання опублікувати знімки відмовляє. “Ви вже вибачте, важко для мене все це. Не вберегла я свою кровинку, не вберегла…»
Нічна незнайомка
… Цей вечір нічим не відрізнявся від інших. Після робочого дня Галина Андріївна, зробивши покупки, поспішала додому. Восени темніє рано, а попереду ще стільки справ. Жінка квапливо піднялася сходами, перевела подих і натиснула кнопку дзвінка. “Ну ось, Антошки знову немає вдома. Весь день десь бовтається, замість того, щоб уроки вчити», – обурювалася Галина Андріївна, копаючись в сумочці в пошуках свого ключа. Рано овдовівши, жінка виховувала сина одна. І, пропадаючи цілими днями на роботі, не могла контролювати Антона. Квартира зустріла Галину Андріївну тишею. Швидко впоравшись з приготуванням вечері, вона почала чекати сина. Було близько одинадцятої вечора. Влаштувавшись зручніше на дивані з улюбленою книгою, жінка не помітила, як задрімала під монотонний шум дощу. Її розбудив гучний шепіт.
– Та заходь ти, не бійся!
Насторожившись, Галина Андріївна піднялася з дивана, пройшла в передпокій. На порозі стояв її син і якась незнайома дівчинка.
– Мамо, познайомся, це Іра. Можна, вона переночує у нас?
Постала перед нею картина вразила. Промоклі до нитки діти винувато дивилися на жінку. Галина Андріївна швидко впоравшись з подивом, привітно запросила гостю на кухню.
– Зараз чайку зігрію. Ну що оробіла, підемо, я тобі халат свій дам, не дай Бог простинеш. А ти син, не стій, як пень, кроком марш переодягатися. А то лікуй вас потім!
Антошка хоч і ріс міцним хлопчиною, але був схильний до простудних захворювань. Якщо не додивишся, обов’язково захворіє. Нагодувавши дітей вечерею і напоївши гарячим чаєм з малиною, Галина Андріївна постелила дівчинці на дивані і веліла всім йти спати. “Завтра поговоримо”, – мудро розсудила вона.
Вранці Антон розповів матері, як підібрав Іру на вулиці. Зіщулившись, немов мокрий птах, дівчинка стояла на розі їхнього будинку. Антон хотів уже пройти повз, але якась сила зупинила його. Вони розговорилися. Вислухавши нехитру розповідь дівчинки, Антон рішуче взяв її за руку і сказав: «Пізно вже. Підемо до нас, переночуєш. У мене мамка класна, так що не дрейф!»
У пошуках тепла
Історія Ірини нічим не відрізнялася від сотень інших сумних історій дітей, в сім’ях яких випивають батьки. Нарікаючи на брак грошей і жалюгідне існування, заливаючи спиртним невдале життя, дорослі часом забувають про своїх дітей, штовхаючи їх на вулицю. Одиниці знаходять там розуміння, багато хто просто пропадає.
… Дівчинка росла хоч і в повній родині, але неблагополучною. Батьки часто випивали, надаючи дитину самій собі. Дивитися на п’яні обличчя Ірі вже давно набридло. Незатишно і мерзлякувато ставало дівчинці в батьковому будинку. Тут її ніхто не слухав, ні про що не розпитував. Все частіше після школи вона пропадала у подруг, а то й просто довго бродила по темних вулицях міста. Часом як бездомне кошеня, засипала, забираючись в підвал.
– Галина Андріївна, добре тут у вас. Тепло. Можна я залишуся ненадовго?
У великих карих очах дівчинки світилася надія.
– Мамо, ти не подумай чого поганого. Мені здається, Іра хороша.
Галина Андріївна дивилася на худорляву дівчинку-підлітка з серйозним личком, і серце її щемило від болю. “Ну, куди таку Дінеш? Так, дивись, і по руках недовго піти”.
– А тебе вдома не чекають? Мені – то не шкода, де один, так і другий. Ось тільки це не справа. Давай-но, дівонька, до матері твоєї сходимо. Та не переживай ти так. Все налагодиться.
Нагодувавши дітей сніданком, Галина Андріївна вивідала у Іри її домашню адресу. Жінка вирішила сама все докладно дізнатися. Їй дуже хотілося подивитися на Іриних батьків, які вже напевно шукають дочку, заспокоїти їх.
Друга мама
Як з’ясувалося, Ірина жила на околиці міста. “І яким її вітром занесло в наші краї?» – дивувалася Галина Андріївна.
У квартирі, куди вона прийшла, на дзвінок ніхто не відрегулював. Тоді Галина Андріївна стала наполегливо стукати у двері.
– Смирнови тут живуть?
– Ну що тобі тут треба? – неголений чоловік з опухлим обличчям недружньо блиснув очима. – А … ви, напевно, зі школи. Що, Ірка знову уроки прогулює?
– Ви що навіть не помітили, що ваша дочка не ночувала вдома?
– Мати, ти тільки послухай, що ця тітка несе.
Галина Андріївна озирнулася і тільки зараз побачила лежачу на дивані жінку з скуйовдженим волоссям. Та, незадоволена тим, що її розбудили, відправила всіх до чортової матері.
– Ну і що розкудахталася? Не було вдома? Невидаль яка! Пошляється і припреться.
Жінка відвернулася до стіни, давши зрозуміти, що розмова закінчена.
Галина Андріївна, так і не поговоривши по суті з батьками Іри, подзвонила в сусідні двері. Їй тут же відкрили. Словохітка жінка прямо з порога стала описувати цю «жахливу сімейку». “Та у них там постійно п’яні збіговиська. Іра спочатку до мене приходила, а коли трохи підросла, крім вулиці нічого знати не бажає. Шляється, невідомо де. Одне слово – вулична”.
І директор школи, куди вирушила Галина Андріївна, підтвердив, що сім’я Смирнових неблагополучна і перебуває на обліку. А чому досі не позбавили батьківських прав, так адже нема за що. П’ють не запійно, від випадку до випадку, начебто працюють. А що не займаються вихованням дочки, так хто зараз про це особливо піклується?
Галина Андріївна йшла по мокрих вулицях, дивуючись людській байдужості, і в голові її зріло рішення: дівчинка житиме у нас. Коли наступного разу Галина Андріївна відвідала сім’ю Смирнових, ті й не сперечалися. “Нехай живе, раз хоче, нам же менше клопоту”. З того часу Іра і влаштувалася в новій родині. Галина Андріївна перевела її в школу, в яку ходив Антон. Жива, яскрава дівчинка нікому не давала сумувати. Галині Андріївні по дому допомагала, Антошку до праці привчала. Немов промінчик сонечка оселився в цій родині. Антон на подив у всьому слухався Іру, став менше бовтатися без діла по вулицях. Удвох і уроки було цікавіше робити, і поговорити їм завжди було про що. Дивилася Галина Андріївна на веселу дітвору і раділа. Адже завжди про доньку мріяла. Ось воно, мабуть, і збулося. Іра хоч і вважалася “вуличної дівчинкою”, до будинку швидко звикла. Та й хто до любові і ласки не потягнеться? Поступово відігріваючись в цій гостинній родині, оживала душа дитини. Одного разу якось ненароком, повторюючи за Антошкою, назвала Іришка Галину Андріївну мамою. А та і поправляти не стала. Мама вона і є мама.
Розлука і горе
Діти швидко ростуть, не встигли озирнутися, вже й школу закінчили. А незабаром Антона в армію призвали. Довго того дня прощалася молодь.
– Я буду чекати тебе, Антоне, – схлипуючи, пообіцяла Іра.
Галина Андріївна дивилася на своїх дорослих дітей, і серцю матері ставало все ясно: не просто дружба пов’язує цих двох.
Тим часом Ірина в коледж вступила. Вранці – на заняття, ввечері листи Антону строчить. Нудьгує. А Галині Андріївні з Іринкою і сина чекати легше. Бувало, сидять на кухні, чаюють і розмову про Антошку заводять. Служив він далеко від дому. Останнім часом стала помічати Галина Андріївна, що Іра весь вільний час вдома сидить, ні до подруг, ні на дискотеки не бігає. Занепокоїлася вона, стала розпитувати. “Щось, дочка, блідою ти стала, самітницею сидиш, йшла б розвіялася трохи”. Ось тоді-то і зізналася Галині Андріївні Іра, що любить її сина. “Ніхто мені не потрібен. Антошку чекати буду!” – розридалася дівчина і втекла в кімнату.
Два роки пролетіли швидко. Антон повернувся. Радості не було меж. Закохані не стали відкладати весілля в довгий ящик, майже відразу ж і розписалися. Раділа дуже Галина Андріївна цій обставині. Та недовго. Хворий повернувся з армії Антошка. Відразу начебто і не звернули увагу на його сухий кашель, пройде, організм-то молодий. Але одного разу звичайна застуда обернулася для цієї сім’ї трагедією.
Антон багато працював: молода сім’я того вимагала. Як справжній чоловік, він розумів, що основна відповідальність лежить на ньому. Тим більше Ірина до вишу вступила. Та й скільки може везти віз турбот його мати? Тому себе не шкодував. Про те, що сталося далі в житті її сім’ї, Галина Андріївна згадувати не хоче. Важко змиритися з тим, що пішов з життя єдиний син. “Ось і онуків не встигла побачити”, – крізь сльози каже жінка.
… Іра ще кілька років жила в квартирі з матір’ю Антона, підтримувала Галину Андріївну. Тільки зовсім недавно з’явився в житті молодої жінки інший чоловік. Все чесно розповіла вона Галині Андріївні. А та не засудила. Любляче серце матері все розуміє.
– Що ти, дочка, вистачить тобі біля мене сидіти. Іди, влаштовуй своє життя. Я зла на тебе не тримаю. Та й Антон бажав би тобі щастя.
Схиливши голови, розглядали наостанок фотографії Антона дві жінки. Немов в душу дивляться ясні очі хлопця, зігріваючи їхні серця. Вони прощалися. У цьому будинку Іра знайшла другу маму, тут знайшла і втратила свою першу любов. Сюди завжди буде повертати її пам’ять.
– Можна, я буду приходити до вас, мамо?
– Звичайно, рідна.
Галина Андріївна ніжно притиснула до себе Ірину.
Уткнувшись носом в тепле плече, та прошепотіла:
– Спасибі, мамо, за все!
… Так, буквально за кілька годин Галина Андріївна повідала мені непросту історію. Мені нічого було їй сказати у відповідь. Горе робить людину міцнішою. І якщо вона змогла винести біль і гіркоту втрати, навіщо зайві слова? Карі очі моєї співрозмовниці волого блищать. “Ірина часто мене відвідує. Ось і вчора забігала. Скоро я буду бабусею…”
