Люба прокинулася, наче штовхнув хтось. Подивилася на будильник – перша година ночі.
– Ну що, що? Що тобі, Люба не спиться? – запитала вона себе. – Адже все добре. У квартирі тиша, сусіди теж сплять. Що мене розбудило? Кошеня! Хай йому грець.
Йшла ввечері з магазину, а на лавці кошеня сиділо. Якби не пищало, вона б і уваги не звернула. Але воно так пронизливо і жалібно кликало на допомогу, що не помітити його було важко. Кошеня абсолютно звичайне, руде. Хтось посадив його на цю лавку, самому так високо не залізти. Люба пройшла повз.
– Підбере хто-небудь, світ не без добрих людей, – вирішила вона. Не хочу більше плакати і сумувати.
Занадто це все боляче-втрачати своїх маленьких улюбленців. Три місяці тому не стало кота Рея. П’ятнадцять років тому, коли ще в дев’ятому класі вчилася, Люба підібрала його кошеням на вулиці і всі ці роки вони були нерозлучні. Тільки-тільки стала стихати біль при спогаді про втрату. Тому серце на замок і мимо.
І ось тепер вона, о першій годині ночі, лежить і задається питанням:
– Забрали чи ні? Щось на душі неспокійно.
Люба закрила очі, намагаючись знову заснути, але сну не було.
– Я тільки подивлюся і заспокоюся, – сказала вона собі, надягаючи спортивний костюм і куртку, – напевно кошеня хто-небудь забрав.
Під ногами хлюпало, накрапував дрібний дощ. Незатишно.
На лавці нікого.
– Це називається “погана голова ногам спокою не дає” – подумала Люба і для закріплення результату нічного походу покликала:
– Киць-Киць.
І тут їй відповіли:
– Вав! Р-Р-Р. Вав!
Люба посвітила ліхтариком телефону в бік звуку: в купі трави, згорнувшись клубочком, лежала кошлата собачка і дивилася на неї переляканими очима. Розбуджене гарчанням з під собаки вилізло те саме кошеня.
– Ну все, Люба, ти встряла! – сказала собі дівчина і піднявши малюка, притиснула його до себе. Від кошеня пахло прілою травою.
– Гей, рятувальник кошлатий, ти теж нічий? – Люба запитально подивилася на собачку.
Та нерішуче вильнула хвостом.
– Ну що, бідолахи, пішли додому. Не відставай, песик.
І собака потрусила слідом. Дощ посилився і вже не мрячив, а йшов по-справжньому.
– Дівчина, йдіть в машину, – біля тротуару зупинилася машина і водій гостинно відкрив дверцята. – Ви ж промокли, так і захворіти недовго.
– А ви що, лікар? З собакою візьмете?
– Сідайте з собакою. Куди везти?
Люба назвала адресу, машина рушила.
– Щодо лікаря ви майже вгадали, я ветеринар. Їду з чергування, термінова операція ось і затримався. А ви чому в таку погоду на вулиці?
Вислухавши розповідь, по-доброму посміхнувся.
– Я теж тут недалеко живу. Мене, до речі, Михайлом звуть. Завтра у мене вихідний, можу допомогти Вам намити цих товаришів і корм привезу.
– А я Люба. Від кваліфікованої допомоги не відмовлюся. Треба ж якось назвати цих бідолах, а я навіть не знаю, дівчатка вони чи хлопчики.
… Вже глибока ніч. Кошеня і собака дружно і з однієї тарілки з’їли молочний суп і тепер сплять у старій Реєвій лежанці біля теплої батареї. Песику щось сниться і він періодично поскулює. Люба теж починає засипати, але згадавши про обіцяний візит Михайла, замислюється: що вранці краще спекти – шарлотку з яблуками або пиріг з капустою? Днями була у мами на дачі і привезла ціле відро запашних рум’яних яблук. Тепер кухня наповнена шаленим яблучним ароматом.
– Спечу шарлотку, – приймає рішення Люба. Вона посміхається і, нарешті засинає.
Так познайомилися мої батьки. Коли я з’явилася на світ, нашій собаці Альці було вже чотири роки. Вона і кіт Рижик прожили з нами довге (за мірками цих тварин) і щасливе життя. Я впевнена, що і зараз вони разом. На небесній веселці…
Кожного року, як тільки починають встигати яблука на нашій дачі, мама пече шарлотку. І тільки з яблуками. Тато каже, що за 26 років вона (шарлотка) йому анітрохи не набридла. Навпаки, з кожним роком стає все смачніше.
