Минуло вже більше двадцяти років з того дня, коли доля розлучила їх, але незабутні волошкові очі все ще розбурхують душу, змушуючи сильніше битися серце. Про своє перше кохання Олена Петрівна згадує з теплом, проте тихий смуток досі відчувається в її голосі. Адже з роками все виразніше відчувається самотність. А з фотографії на ажурному столику так привабливо посміхається молодість…
Любов-морков
Напевно, у кожного в житті таке буває. Не те, щоб іскра, просто швидкоплинний погляд , – і все, ти вже згорів. Ось і Олена готова була знову і знову горіти в очах коханого, аби він знову дивився на неї. Пройти повз і як би ненароком торкнутися його руки. Або просто опинитися в одному місці в одну годину. А ще довго стояти перед дзеркалом, перебираючи вбрання, міняти яке хотілося кожні дві години. І червоніти, як дівчисько, почувши його голос. Загалом, Ленка закохалася.
Ось новина, скажете ви. Адже всі рано чи пізно проходили цю болісну біль любові. Любові і сум’яття. Коли все навколо стає казково добрим, що навіть докучливий сусідський хлопчисько вже не так докучає своєю непотрібною увагою.
Цього студента Олена запримітила відразу, як тільки влаштувалася на кафедру фізмату лаборантом. Максим навчався на п’ятому курсі і здавався їй дуже розумним. Сама ж Ленка чи то по своїй ліні, то по безхарактерності далі училища не пішла. Вона хотіла бути самостійною, мати нехай невеликий, але свій власний заробіток, щоби ні від кого не залежати. Він же бачив в ній не кокетливу і не балакучу пустушку-студенку, а цілком зрілу людину. Так що різниця в три роки їх зовсім не лякала. Олена першою зав’язала з Максимом розмову і тут же запросила його на побачення.
– Максиме, а ти чим сьогодні ввечері займаєшся? Давай кудись сходимо.
Треба сказати, що Олена мало чим відрізнялася від однокурсниць Максима, хіба що серйозністю. І це імпонувало молодому чоловіку. А незабаром вони вже стали зустрічатися. Ні, заміж Ленка ще не планувала. А навіщо? Вона і так була щаслива поруч з коханим. Його ж влаштовувало, що дівчина не тягне в такий страшний заклад для хлопця, як РАЦС. Загалом, життя було прекрасне і вони задовольнялися сьогоденням. На свої останні канікули Максим зібрався з’їздити до двоюрідної тітки в Одесу. Загалом-то, як він розповідав Олені, бував там щороку.
– Лінуся, я призначаю тобі побачення 30 липня на Потьомкінських сходах рівно о 18 годині. Приїдеш?
– Звичайно. Не приїду-прилечу. Що, ха-ха? Не віриш?
Максим закрутив Олену.
– Постав мене, дурний, голова паморочиться!
В ту пору у Оленки і справді паморочилася голова, причому не перестаючи. Їй хотілося кричати всьому світу про свою любов, свою першу і, як потім виявилося, єдину.
Постій, паровоз!
Максим поїхав. А невблаганна дата побачення квапила. У розпал відпусток квитки на південь вдень з вогнем не знайдеш. Заштовхнувши нехитрий скарб у валізу, недовго думаючи, Олена прямо попрямувала до провідника одного з вагонів. Високий, середнього віку чоловік чомусь відразу вселив їй довіру, і вона чесно розповіла йому і про свою любов і про швидку зустріч.
– Сідай, так і бути, – поблажливо посміхнувся той. – Сам молодий був. От би до мене така краля прагнула!
– Скільки я вам винна? – запитала Олена.
– Та не жени ти так, там розберемося. Швидко на останню полицю ховайся і не висовуйся. А то мені потрапить. Ближче до ночі прийду.
І, заваливши Оленку матрацами і ковдрами, подався у своїх справах. Вона лежала, приткнута старим ганчір’ям на третій полиці, тісно притулившись до шорсткої стіні вагона. Тіло вже затекло і шалено хотілося чхнути. Олена затиснула пальцями ніс, ледве стримуючись. “Скоріше б ніч, – думала вона. – І де це мужик застряг, вже пора б мене і визволяти”. Про спеку і задуху вона вже перестала думати, інакше б не витримала.
Миколі, ж, так звали провідника поїзда, що прямував до Одеси, діставало особливе задоволення насміхатися над дурною дівчиськом. “Бач, чого удумала, любов-морква у неї. Ну нічого, нехай потерпить, раз така справа”, – неквапливо розкурюючи чергову сигарету, бурчав чоловік. До ночі все ж, як обіцяв, прийшов.
– Давай, – розштовхав він свою “зайчиху”.
Ленка ледве вилізла з купи барахла і потягнулася за своєю сумкою, дістаючи гаманець.
– Та не гроші, дурна, – Микола простягнув до неї волохаті руки, чіпаючи за коліна.
– Ти що, дядько, з дуба впав? Я зараз закричу!
– Ну ти дура-дівка, чого ламаєшся? Не хочеш, он станція, виходь живо.
– І вийду!
Микола, посміхаючись, спостерігав над невдалою дівчиною з вікна поїзда. А та, гордо задерши голову, вже влаштувавшись на пероні, сиділа на своїй валізі, розкурюючи сигарету.
Оленка сподівалася, що чоловік нарешті одумається і запустить її у вагон. Але … вагончик, як то кажуть, рушив, а перон-то залишився. І разом з ним Олена. І тут вона не на жарт запанікувала. Кругом ні душі, темінь. Несподівано рятівно замаячив вогнями проходить слідом товарняк. Дівчина мало не кинулася йому назустріч. Загалом, з горем навпіл наздогнавши свій поїзд на одній зі станцій, Олена пролізла в той самий вагон, з якого майже добровільно пішла. Коли Микола знову побачив “свою красуню”, як ні в чому не бувало сидить у нього в тамбурі на валізі в тому ж положенні, в якому він її недавно залишив на пероні, трохи вуса не проковтнув.
– Ну ти, дівко, настирлива! Гаразд, давай свої гроші.
Гіркота магнолій
Коли кохаєш – віриш в чудеса, і здається, що все по плечу. Ось і Оленка так прагнула на зустріч до свого коханого, що, побачивши його, негайно забула про всі тривоги. Головне, що вона встигла – годинник чітко відбив покладену годину.
Але спочатку вона побачила ті самі сходи. Їх розмах і широта вразили дівчину, і вона зрозуміла, що не дарма виконала стільки кілометрів, щоб подивитися на це диво. А біля самого підніжжя стояв він, коханий і дорогий на світі чоловік.
– Максимка! Ти не обдурив? Прийшов!
Олена притулилася до рідного плеча і полегшено зітхнула. Посміхаючись, він простягнув їй букетик квітів. А з-за його спини визирав білявий хлопчисько.
– Хто це?
– А, знайомся, це мій плем’яш, Дімка.
Дворічний хлопчина з подивом розглядав чужу тітоньку. І Олену вразили його пронизливі сині очі.
– Як же він на тебе схожий, – зронила Олена.
– Та на мене всі схожі, – пожартував Максим.
Молоді люди довго прогулювалися по неосяжних сходах, і Олена нарахувала аж цілих сто дев’яносто два ступені.
– Нічого собі, круто!
– Тату, на ручки! – захник втомлена дитина.
– Максим, чому він тебе татом називає? – здивувалася Олена.
– Та маленький він ще, ось всіх чоловіків татами і кличе.
Вони ще довго гуляли квітучою Одесою. Олена із задоволенням вдихала витає в повітрі дурманний запах магнолій, але ще більше п’яніла від присутності коханого.
Олені було у кого зупинитися в Одесі, там якраз жила її хороша знайома. Так що незручностей Максиму своїм приїздом вона не створювала. Однак їй хотілося познайомитися з його ріднею. Але Максим особливо не поспішав.
– Максиме, ну коли ти мене з тіткою познайомиш? – цікавилася вона.
– Та вона зараз прихворіла трохи, давай наступного разу як-небудь.
Два тижні відпустки пролетіли непомітно. Олена посвіжіла і засмагла під жарким південним сонцем. А може бути, присутність коханого ще яскравіше підкреслювало її природну красу. Хто знає? Тим часом щастя плескалося в її смарагдових очах. Однак все хороше рано чи пізно закінчується.
Олена Петрівна зітхає. Мабуть їй особливо не хочеться згадувати той прощальний вечір. Адже одного разу їй все ж довелося познайомитися з тіткою Максима і дізнатися гірку, як присмак полину, правду.
… Увечері, просоченим обволікаючим теплом, йшли вони якось з пляжу. Максим, як завжди, жартував. Олена заливисто сміялася. Біля одного з кафе Марина побачила симпатичну, ошатно одягнену жінку, яка явно прямувала в їх бік.
– Максим, піди-но сюди.
– О, тітка! Що ти тут робиш?
– А це хто з тобою? – не слухаючи його, жінка безцеремонно доторкнулася до Олени.
Максим злегка почервонів.
– Олена, це Марія Олександрівна. Моя тітка. А це моя дівчина Олена. Вона теж давно хотіла з тобою познайомитися.
– Та вже, давненько пора. Ось що, голубчики, я вам скажу…
І Олена оторопіла від такого потоку інформації. Так ось чому той тямущий хлопчина був так схожий на Максима. І не плутався він зовсім, називаючи батька батьком. Тому не хотів Максим знайомити її зі своєю ріднею, не поспішав оформити і їхні стосунки. Немов лавина холодного океану обрушилася на Олену. Вона мерзлякувато зіщулилася.
– Максиме, це не правда. Я не вірю.
– Не смій позбавляти дитину батька, – зажадала Марія Олександрівна від дівчини.
І тут дійсність так виразно постала перед Оленою, що вона мало не захлинулася у власній беззахисності.
– Олено, стривай, не йди. Я зараз все тобі поясню. Це було задовго до тебе. Та й не люблю я її зовсім. Оленка…
Вона йшла, намагаючись якомога рівніше тримати спину. Слова тієї жінки довго шмагали її по запалених щоках. І під гнітом спустошливої безвиході, Оленка відчула себе розчавленою і непотрібною. Її любов, така ніжна і всепоглинаюча вмить потонула в потоці душили сліз.
– Оленка, мила, та не терзай ти себе так, підемо, прогуляємося , – як могла, заспокоювала її приятелька. – Та на твій вік хлопців ще знайдеться. Ти ж он яка красуня!
– Ну вже ні, я краще додому поїду. Не можу тут залишатися, – тут же забиралася в дорогу Олена.
Вона так і поїхала, не в силах подивитися в улюблені очі. Не змогла терзати спустошену душу з’ясуваннями відносин. З тієї самої пори вона більше не бачила Максима.
Кажуть, час лікує. Може, воно і так. Тільки, дивлячись на все ще красиву жінку, в це якось не віриться. Чи не лікує час, не зміниш пам’ять, не повернеш минуле. І тільки волошки, улюблені квіти Олени Петрівни, вишиті нею на гобеленовому хості, так нагадують очі Максима, знову і знову повертають в те літо. Літо любові і розлуки. Напевно, наше життя подібно великим сходам, які ведуть то вгору, то вниз. Тут люди зустрічаються і невблаганно розлучаються. Адже у кожного з нас є свої етапи любові.
