Микола йшов алеєю парку засмучений. Ірина, з якою він познайомився тиждень тому, обдурила його та не прийшла на побачення. Свій номер телефону вона тоді не дала, його номер записала, а може, вдала, що записала. Але загалом Ірина жодного разу не зателефонувала за весь час і сьогодні не прийшла. Навіщо було обіцяти?
Раптом він бічним зором помітив біля паркової лави рух і одразу ж легеньке поскулювання. Це було загублене щеня. Вінбув такий жалюгідний, голодний і трясся, мабуть від страху та холоду. Собачка сиділа, поклавши лапи на лавку, і дивилася на нього знизу вгору таким жалібним поглядом, як кіт з мультика “Шрек”. Микола сів поруч із ним і запитав:
– Ну що, друже, загубився чи тебе втратили? Мабуть голодний? А мені тебе й почастувати нема чим.
Щеня зрозуміло, що людина звертається до нього і не збирається ображати, потихеньку підійшло, махаючи хвостом. Микола погладив його по голові, а той вдячно лизнув йому руку.
– Слухай, у мене десь цукерка була.
Він почав нишпорити по кишенях і раптом почув жіночий сміх:
– Хто ж собак цукерками годує, їм не можна солодке.
Микола зі цуценям озирнулися, поряд з ним зупинилася симпатична дівчина і мило посміхаючись простягала сосиску.
– Ось чим собак пригощають.
– Вибачте, але я із собою сосиски не ношу.
– Та я теж, просто зараз йду з магазину, і на радість цього малюка, з сосисками.
А щеня вже стрибало навколо, намагаючись дотягнутися до заповітних ласощів.
– Тримай, втрата.
– Чому ви вирішили, що він втрата?
– Так у нього нашийник, зараз він доїсть сосиску, і ми побачимо, що там господарі написали.
Цуценя її проковтнуло і було в очікуванні наступної, але дівчина присіла теж навпочіпки поруч із собачкою і почала уважно оглядати нашийник. Там виявилася маленька кишенька і в ній записка з адресою.
– То значить ти – Том і живеш недалеко. Вибачте, а ви не допоможете доставити цього малюка додому?
– Я із задоволенням.
Микола взяв на руки цуценя, і вони невеликою компанією вирушили за вказаною в записці адресою. На дзвінок у двері вийшла жінка похилого віку:
– Вам кого? – І тут побачила у Миколи на руках щеня – Том, мій любий Том, ти знайшовся. Дякую вам, добрі люди, що повернули мені мого малюка, а я вже й не сподівалася. Том, більше я тебе з повідця не відпущу, доки не виростеш. А ви, молоді люди, проходьте, я вас зараз напою чаєм, печиво от напекла.
Микола та дівчина подякували добру жінку, відмовилися увійти, сказали — ніколи. Коли вийшли з під’їзду, Микола запропонував:
– А давайте, тепер я вас додому проведу і сумку донесу.
– Ну давайте, а я вас за це теж сосискою пригощу. Ви любите сосиски?
– З сьогоднішнього дня – так!
Вони засміялися.
– Микола.
– Яна.
Ось так зненацька у Миколи відбулося знайомство з Яною. А потім, у неї на кухні цього ж вечора, вона йому розповіла взагалі незвичайну історію.
Дівчина сказала, що вона знала про їхню зустріч ще в одинадцятому класі, тому не побоялася першого ж вечора запросити хлопця в гості. А так вона завжди дуже обережна і з чужими людьми сходить важко.
Коротше тоді, шість років тому, на січневих канікулах вони з дівчатами пішли ввечері на ковзанку. Коли проходили повз булочну, то їх зупинила біля входу в магазин циганка з трьома дітьми: дві дівчинки, одна років десять і інша молодша і зовсім маленька у матері на руках. Вона звернулася із проханням до дівчат, щоб вони купили дітям хліба.
Дві подруги махнули руками на неї і пішли далі, а Яна зайшла в булочну і купила два буханці та дітям пряники. Коли віддавала циганці, та їй сказала:
– Серце у тебе добре, значить, і доля у тебе буде гарною».
Яна посміхнулася і пішла, а за кілька кроків її наздогнала старша дівчинка:
– Ти через шість років у парку зустрінеш хлопця, такого ж доброго, як ти, він собачку пожаліє. Не відпускай його, він твоя доля.
– Ось я тебе й запросила до себе, не відпустила, бо через шість років це сталося. Ти моя доля.
– А ти знаєш, я й не проти такого пророкування. Адже й мене не даремно обманним шляхом у парк заманила доля, явно для того, щоб зустрітися з тобою.
За кілька місяців вони стали щасливими молодятами. Ось така цікава історія у цієї сім’ї, що знову склалася.
