Багато людей, які мають дітей, цікавляться в першу чергу питаннями виховання: що робити, щоб дитина стала хорошою людиною, свідомим членом суспільства, повноцінною особистістю і так далі. При цьому мається на увазі, що як любити дітей знає кожен.
Але чи справді всі розуміють, скільки любові потрібно дитині, щоб вона з одного боку не страждала від самотності, а з іншою не захлиналася від її надлишку?
Актуальними ці питання починають бути вже з перших місяців вагітності, адже плід реагує на дотик, звуки музики, відчуває, які емоції відчуває матір. Коли малюк тільки народився, деякі мами не хочуть віддавати його іншим людям, не хочуть відпускати з рук.
На противагу цьому деякі батьки, за порадою книг, годують малюка по годинах і беруть на руки певну кількість разів за день.
Відповісти на питання, що з цього правильніше може досвід монастиря, в якому сироти жили в декількох кімнатах, і в тій, в якій монахині не тільки годували дітей, але і грали з ними, тримали їх на руках, дитяча смертність була значно нижчою. Все через те, що маленька дитина має потребу в прояві почуттів, турботи й уваги нітрохи не менше дорослих людей.
Емоційна недостатність в ранньому віці з часом може призвести до таких проявів, як панікування, коли батьків довго немає поруч, швидке втомлювання, невміння налагоджування контактів з людьми.
А що таке власне батьківська любов?
Сучасні батьки, як правило, тотально зайняті справами, і для них прояв любові до дитини, це вчасно годувати її, водити на гуртки, одягати і взувати. Однак, для самої дитини набагато важливіше незначні, з їхньої точки зору, речі, для неї важливіше отримати нову іграшку, пограти з батьками, а не з вихователями, знати, що її люблять не менше, ніж молодшу або старшу дитину.
Як це не було б складно, але в потребах батьків і дітей потрібно знайти золоту середину. Бо й суперопікування дитини призводить до того, що батьки вселяють такій дитині страх перед навколишнім світом і формують переконання, що добре і безпечно тільки всередині сім’ї.
Багато батьків дотримуються того стереотипу, що всі діти люблять подарунки, а значить і того, хто їх дарує вони теж люблять. Але таким батькам важко відповісти на питання, чому деякі діти прив’язуються до психологів, лікарів або вихователів, тобто людей, які по роботі проводять час з дітьми, займаються тільки ними і, головне, уважно їх слухають. Ніякого матеріального подарунка вони дітям не дають, однак діти отримують щось більше – щиру увагу до своїх проблем.
До речі, шкодити діти починають з тієї ж причини недостатньої уваги. Хоча їх і посварять за шкоду, зате будуть якийсь час зайняті тільки ними.
Батькам варто частіше проявляти ініціативу в спілкуванні з дитиною, першими говорити, що люблять ї, не чекаючи цього запитання з її боку.
Не нав’язувати дитині свою точку зору, а прислухатися до неї буває досить складно, на це потрібні сили, час і терпіння, але якщо це все-таки зробити, повага дитини буде щирою, а радість практично постійною.
