Кохання – справа двох. Іноді поради оточуючих можуть нашкодити. Добре, якщо закохані до них не прислухаються, а підуть своєю дорогою…
Віка вийшла з банкетного залу. Музика, сміх і крики колег залишилися за зачиненими дверима. Корпоратив увійшов в основну фазу: навіть сором’язливі співробітники забули про комплекси і наввипередки брали участь в нескінченних конкурсах і розіграшах.
Прохолода приємно освіжила розпалене обличчя дівчини.
– Що ж робити? – бурмотіла дівчина. – Погодитися? Але ж він же бабій, ловелас!
Міркування Вікі відносилися до колеги, несподівані, але дуже бажані залицяння якого стрімко руйнували старанно збудовані нею моральні оплоти.
– Куди ти поділася? – пролунав за спиною приємний чоловічий голос, перервавши боротьбу розуму і моральності.
Віка обернулася і в прямому сенсі уткнулася в Микиту, першого красеня їх відділу, того самого колеги, западаючого за нею весь сьогоднішній корпоратив. Руки хлопця спритно обійняли дівчину.
– Пусти, – невпевнено промовила Віка.
– Чому? – грайливо-ображено прошепотів хлопець і міцніше притиснув до себе дівчину.
– Тому, – відчуваючи себе останньою дурепою, відповіла Віка.
У ту ж мить губи Микити торкнулися щоки, а потім ніжно доторкнулися до її губ.
Віка припинила опір, їй хотілося, щоб поцілунок тривав вічно. Ще вранці вона навіть уявити не могла, що ввечері ось так от буде цілуватися з Микитою, про якого мріяла майже півроку.
– Давай втечемо! – запропонував Микита. – Дістали дитячими іграми і танцюльками. Ніхто не зверне увагу на нашу відсутність. Шеф увійшов в раж, та й всі інші теж!
– Давай! – відповіла Віка, згодна в ту мить бігти з Микитою хоч на край Землі…
… Микита старанно метався по кухні, уникаючи дивитися в очі Віке. Він варив каву, пропонував нарізати бутербродів, питав, що ще вона бажає з’їсти на сніданок.
Віка машинально відповідала на питання, а сама намагалася зустрітися поглядом з хлопцем, сподіваючись побачити в його очах ніжність, а може бути, навіть любов.
– Як пити – то хочеться, – бурмотів Микита, – це ж треба було так вчора набратися. Голова болить…
– Випий чаю, – дбайливо запропонувала Віка, а сама відчула озноб від кінчиків пальців на ногах до верхівки.
“Дура, дура, дура!» – подумки лаяла вона себе. – “Навіщо пішла з ним? На що сподівалася? Бабій! Мається тепер, не знає, як від мене звільнитися».
Образа і злість захлеснули її, вона рішуче відсунула чашку з кавою, піднялася, вимовила:
– Піду, мабуть. Ти не переживай. Все нормально.
Микита здивовано подивився на віку:
– Ідеш?
– А ти хочеш, щоб я залишилася? – глузливо запитала дівчина.
Микита опустив очі. Віка вийшла з кухні. Збиралася не поспішаючи, але хлопець з кухні так і не вийшов. Довго поралася з замком, не стільки через незнайомий механізм, скільки від сліз, завісою стояли в очах…
Решту святкових днів Віка жила як у півсні. Згадувала банкет, Микиту, їх ніч … її першу ніч з чоловіком … навіщо вона піддалася на вмовляння Микити? Ні, у неї є виправдання – вона вже давно нерозділено кохала його, навіть не намагаючись якось заявити йому про свої почуття. Адже він – красень, дамський улюбленець, та ще розумник, яких світ не бачив, а вона – сіра тихенька мишка, тихенько клацає комп’ютерною клавою з ранку до вечора.
Перший ранок робочого тижня холодило Вікіни щоки морозом, сніг скрипів під ногами, ледве плетуться до будівлі, в якому вона зустріне Микиту і не знає навіть, як переживе цю зустріч, може бути, навіть помре відразу від сорому і нерозділеного кохання.
Опустивши голову, нікого і нічого не помічаючи, Віка брела до ганку, але несподівано уткнулася в когось. Ніжні руки обійняли її за плечі. Віка підняла очі – Микита!
– Ти? – прошепотіла вона, ледве стримуючи сльози.
– Я, – посміхаючись, промовив Микита, – вибач мене, Віка. Я змучився за вихідні, не знав, де тебе шукати. Навіть адреса не запитав у тебе, придурок!
Віка недовірливо дивилася на нього.
– Що ти на мене так дивишся? – злякався Микита. – Невже тобі зі мною було так погано? Прости меня. Я ж не знав, що ти… Ну що ти ще не це… і ти теж хороша, могла б попередити, – скоромовкою випалив Микита, уважно вдивляючись в обличчя дівчини.
Віка, не в силах нічого сказати, продовжувала мовчки дивитися на Микиту.
– Ну не мовчи ти так! Відповідай, чому ти пішла? Я тобі противний?
– Ненормальний, – нарешті вимовила Віка, – я думала, що це я тобі противна.
Микита полегшено засміявся, ніжно поцілував дівчину, не звертаючи уваги на співробітників компанії, здивовано поглядаючих на новоявлену парочку.
Цей зимовий холодний ранок зігрів і об’єднав їх. З того часу вони не розлучалися.
Колеги спочатку з недовірою дивилися на те, що відбувається, довго не могли заспокоїтися, навіть розділилися на два табори. Одні бажали щастя закоханим, інші тихенько шепотіли Вікі, що Микита – то ненадійний товариш. Віка слухала, посміхалася, нічого не говорила у відповідь. А через пару місяців закохані об’єднали табори звісткою про своє весілля…
– Маришка, клич чоловіків, вечеря холоне, – погладивши доньку по шовковистому волоссю, Ласкаво вимовила Віка.
П’ятирічна Маришка вибігла з кухні з криком:
– Тато, мама чоловіків вечеряти кличе!
– Яких це чоловіків наша мама кличе? – підроблено строго запитав Микита, увійшовши в кухню. На руках у нього тихенько сопав тримісячний Санечка.
– Ось цих чоловіків, – цілуючи Микиту і сина, відповіла Віка, – моїх улюблених і дорогих!
– Яка ж ти красива! Я люблю тебе! – прошепотів Микита, ніжно цілуючи красуню-дружину.
