Ранок видався холодним і похмурим. Вийшовши з під’їзду, Денис зіщулився. Накрапав дрібний дощ.
Старий “Рено-Логан”, залишений напередодні у дворі, не завівся. Тільки чхав і пирхав двигуном.
– Ось же невезуха, – пробурмотів Денис, розуміючи, що запізниться на роботу і схлопоче наганяй від начальства.
Начальник лаяв його часто.
У свої тридцять з невеликим Денис працював простим клерком у великій будівельній фірмі. Він вважав себе невдахою і давно змирився з цим.
Дружина пішла від нього пару років тому, заявивши йому, що він безперспективний.
Незадоволеність собою і своїм життям він загнав глибоко всередину себе.
Так і жив.
Ходив на обридлу роботу, отримував прочухана від начальства, терпів.
Ось і сьогодні, напевно отримає чергову порцію невтішних слів на свою адресу.
По мобільнику він набрав телефон приймальні. Відповіла секретарка.
– Алло! Лариса! А шеф у себе? Ще ні? Передай йому, що у мене машині кранти, я поїду на громадському. Запізнюся.
Він вийшов з машини і попрямував у бік трамвайної зупинки, благо та була недалеко.
На зупинці юрмився народ.
Незабаром під’їхав трамвай. Натовп заметушився. Двері відчинилися.
Денис забрався в трамвай в останніх рядах, протиснувся ближче до середини вагона, де було не так тісно і міцно вхопився за металеву стійку.
А в цей час зовні по запітнілим від духоти стеклам повільно сповзали крапельки дрібного прохолодного дощу. Жорсткий залізний стукіт коліс почав довбати по ногах і віддаватися в голові, перемежовуючись з пульсацією серця. Роздовбаний безжальним часом транспортний засіб монотонно тягнувся через зупинки.
Зліва біля вікна звільнилося місце. Він присів і закрив очі. Монотонний стукіт коліс почав заколисувати.
Наростаючий скрегіт різонув по вухах, вириваючи Дениса з туманних обіймів тривожної дрімоти. Вагон здригнувся від гуркітливого удару, пригальмував, але, продовжуючи за інерцією повільно рухатися далі, почав завалюватися на праву сторону.
Чийсь пронизливий вереск увірвався в брязкіт заліза. Зліва від себе за склом Денис побачив кабіну зустрічного трамвая і нереально широко в половину обличчя розкриті перелякані очі його водія – зовсім ще молодої дівчини років на вигляд не більше двадцяти.
Все відбувалося якось нереально повільно і надмірно детально деталізовано – скрегіт і брязкіт, вигуки переляканих пасажирів, вагон, що невідворотно нахиляється.
Все це, можливо, тривало секунду, іншу, але за цей час Денис блискавично встиг збагнути, що ж сталося і зорієнтуватися у ситуації, що виникла.
Вся справа в тому, що в цьому місці від основного напрямку колії відокремлювалася лінія в бік воріт трамвайного парку. Зустрічний вагон, повинен був пройти прямо, але щось там незрозуміле сталося з його колесами. Чи то дівчинка, керуюча ним через недосвідченість, пустила ці колеса на нещасливий зворот, замість того щоб їхати прямо, а може і ще була якась причина, але тільки тепер її трамвай, звернувши на всій швидкості, в’їхав у бік вагона, де мирно дрімав Денис в компанії ще багатьох десятків пасажирів.
Вагон зупинився під критичним нахилом від навалившоїся на нього маси і почав балансувати на межі перекидання в праву сторону. Ситуацію погіршили пасажири, що всією юрбою метнулися на вихід. Денис же залишився сидіти на місці. Він міцно вхопився руками за залізний поручень біля вікна, на випадок перекидання вагона.
– Відчиніть двері! Відкрийте! – заметушилися по вагону несамовиті крики.
“Двері відкриються. Пасажири всією масою ломануться на вихід. Хитка рівновага порушиться. Вагон перекинеться. Придавить багатьох людей на виході. Розбиті шибки. Кров на осколках”, – ця картина блискавкою висвітилася в голові Дениса, так, ніби він на кілька секунд заглянув у майбутнє.
Так, до катастрофи залишалися секунди.
– Не відкривай! – несподівано для себе жорстко і владно крикнув він у бік кабіни трамвая. Крик вирвався звідкись зсередини на подив для себе самого.
– Не відкривай! – знову скомандував Денис.
У вагоні всі миттєво затихли, звернувши погляди в бік цього владного окрику.
– Чому не відкривай!? Відкрийте негайно! – верещала дама у віці під крислатим капелюхом з маленькою собачкою на руках.
– Всі від дверей до лівої сторони! – прогарчав Денис.
Багато хто відразу зрозумів, що до чого. Ті, хто почули голос розуму, відскочили від виходів, і вагон, припинивши небезпечне балансування, застиг в хиткій рівновазі.
Денис глянув за вікно, знову зустрівся поглядом з переляканими очима дівчини з зустрічного трамвая і, як би відштовхуючи її від себе долонею, показав цим жестом, що треба робити. Здавай назад, мовляв.
Та з готовністю кивнула, і вже незабаром її трамвай повільно відповз назад. Небезпечно нахилившийся вагон вирівнявся, стійко встав на рейки, і в ньому почулися зітхання полегшення.
Денис почув, як в динаміках прозвучало оголошення, що трамвай далі не піде з технічних причин. Двері відчинилися, і люди вже неспішно і нарочито спокійно почали залишати вагон. Денис вийшов одним з останніх.
– А ви молодець, юначе. Не розгубилися, – почув він жіночий голос праворуч, повернув голову і побачив захоплений погляд тієї самої нервової дами з собачкою.
– Мені тварину шкода стало, – невесело посміхнувся Денис і, протиснувшись через натовп роззяв, що зібралися подивитися на подію, попрямував у бік свого офісу, благо до того вже залишалася пара кварталів.
Він йшов і відчував. Щось змінилося. Змінилося в ньому самому. Ніби вирвалося з тісної клітки і знайшло свободу.
Увійшов в офіс, піднявся по сходах, пройшов до свого робочого місця.
– Знову запізнився, – єхидно зауважив колега Вітьок.
Денис нічого не відповів. Включив комп’ютер. Набрав потрібний текст. Роздрукував і розписався на листку.
Пролунав дзвінок телефону. Трубку підняв Вітьок.
– Тебе начальство вимагає, – знову єхидно повідомив він.
Денис неспішно встав і прихопив листок.
Пройшов по коридору, зайшов в приймальню, мовчки кивнув Ларисі і відчинив двері кабінету начальника.
– Ти мені набрид! – заявив той, витріщивши очі на Дениса. – Я оголошую тобі догану. Наказ буде сьогодні.
– Буде інший наказ, – спокійно заявив Денис і поклав листок паперу перед начальником.
– Що це? – ще більше витріщив очі той. – Заява? На догляд? Ти з глузду з’їхав? Ти ж ні на що не придатний. Який ідіот тебе візьме на роботу.
Денис мовчки розвернувся і попрямував до дверей.
– Стій! Два тижні будеш відпрацьовувати!
– Не буде двох тижнів, – промовив Денис, не обертаючись. – Пишіть в трудову, що хочете. Мені байдуже.
Він вийшов з офісу.
Дощ закінчився. Світило сонце.
Куди він тепер? Та все одно. Тепер він знав, що у нього все буде добре. Він знайшов себе істинного. Розбудивши себе. За секунди до катастрофи.
Валентин Сарафанов
